Ян Чаплак, Надія Чинуш

(Чернівці)

 УНИКНЕННЯ ТА ОПІР У НАДАННІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ

Постановка проблеми. Психологу-консультанту часто приходиться зіштовхуватися з реакцією опору в клієнта, коли той, не зовсім усвідомлюючи це, перешкоджає психо­логу в його бажанні зрозуміти психологічну проблематику клієнта, проаналізувати її та допомогти вирішити. Причин такої поведінки, коли клієнт фактично ухиляється від допомоги, може бути досить ба­гато: страх перед змінами та необ­хідністю змінюватися самому, не­бажання розуміти та приймати свої негативні риси, уникнення інтен­сивної інтелектуальної діяльності, яка вимагає значних психологіч­них зусиль; схильність до маніпу­ляцій у міжособистісних стосунках тощо. Прояви поведінки опору та­кож багатогранні – мовчання чи бурхливі сцени зі сльозами, повер­ховість з прагненням розважитися, розповідати анекдоти, пліткувати про сторонніх людей; ігнорування психологічної допомоги, відмова від відвідування консультації, агресія, сексуальна провокація та багато інших форм поведінки, які спрямовані на те, щоб відволікти консультанта від психологічної проблематики клієнта [12]. Тобто, робота з опором є дуже важливим напрямом роботи психоконсультанта чи психотерапевта в процесі надання психологічної допомоги особистості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Поняття опору було запозичене в психологічне консультування з психоаналітичної психотерапії, де під опором розуміється захисний механізм особистості, що забезпечує підсвідому протидію клієнта перенесення несвідомого матеріалу в свідомість (З.Фрейд). У психологічному консультуванні опір визначається як система зовнішнього або внутрішнього захисту клієнта, при якій клієнт свідомо чи несвідомо протистоїть терапевтичному впливу консультанта, що робить важким або неможливим досягнення цілей консультування (С.Васьківська, П.Горностай, Р.Кочюнас, В.Панок тощо). Проблема уникнення психологічної допомоги та опору в консультативній взаємодії розкривається у працях зарубіжних і вітчизняних науковців (Г.Абрамова, Ю.Альшина, О.Бельська, О.Бондаренко, Д.Браун, Дж.Бьюдженталь, Ф.Василюк, М.Гуліна, Р.Джордж, Г.Колеснікова, Дж.Котлер, Л.Шнейдер, Е.Шостром тощо).

Мета статті. Визначити основний спектр проблем уникнення психологічної допомоги та проаналізувати технології роботи з опором в процесі консультативної взаємодії.

Виклад основного теоретичного матеріалу. Опір є одним із загальновизнаних клініч­них феноменів, які супроводжують будь-який консультативний (пси­хотерапевтичний) процес. Відмова від старих і відпрацювання нових форм поведінки, усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків, зміна установок, смислів, цінностей і відносин – все це може супроводжу­ватися протидією з боку клієнта. Ця протидія носить назву «опір»[9]. На думку Н.Оліфірович: «Опір – одне з найбільш дивних і парадоксальних явищ в консульту­ванні та психотерапії. Чому лю­дина, яка сама звернулася до пси­холога та хотіла вирішити проблеми, змінити своє життя, розібратися в ситуації, раптом починає запізнюватися, не пам’ятає своїх слів, сперечається з психологом і критикує його дії? Яким чином психолог виявляє опір? Як з ним працювати? Як, відмо­вившись від застосування тиску, який відкидає та знецінює дії клієн­та, можна розвернути енер­гію опору в ефективне для психо­терапевтичного процесу русло? Ці питання рано чи пізно виникають перед кожним консультантом. В залежності від теоретичного під­ходу психолог вибирає спосіб ро­боти з опором» [9,с.108].

З.Фрейд вказував на те, що опір може випливати з різних джерел і мати безліч причин. Найчастіше проявляються п'ять форм опору: опір-витіснення імпульсів, згадок, відчуттів, щоб не зазнати повторного травмування; опір-перенесення як боротьба з інфантиль­ними імпульсами та створення ситуації заміщення з включенням кон­сультанта в якості ідеалізованої фігури; опір - вторинна вигода: праг­нення якнайдовше залишатися предметом турботи та опіки; ід-опір - опір інстинктивних імпульсів будь-яким змінам у способах їх прояву; опір Супер-его, що випливає з почуття провини або потреби в покаранні [2,с.143].

В.Райх пов’язував феномен опору з так званою «ті­лес­ною бронею». Гештальт-терапія розглядає опір в контексті незавер­шених гештальтів-циклів, які «обірвалися» через порушення контакту людини з оточуючим середовищем. Такі незавершені цикли, пов’язані з уникненням контакту, можуть бути доречними, своєчас­ними або ригідними, неадекватними ситуації. У зв’язку з цим геш­тальт-терапевти говорять про творчий і патологічний опір. Творчий опір дозволяє людині пристосуватися до життєвої ситуації та задо­вільнити усвідомлені потреби. Патологічний опір носить ригідний, жорсткий характер. Саме такий опір необхідно виявити, а потім дослідити та працювати з ним в процесі психотерапії. На думку Н.Оліфірович, найбільш вдалою представляється класифікація П.Гудмана, який виокремив чотири основних механізми опору: конф­люенцію, інтроекцію, проекцію та ретрофлексію. П.Гудман також описує еготизм. К.Роджерс описує феномен опору як прагнення клієн­та втримати неадекватне уявлення про себе, яке призводить до викривлення реального досвіду та його відторгнення від особис­тості [9].

Існують деякі відмінності в розумінні феномена опору в психотерапії та в психологічному консультуванні [11,с.267-268]: в психотерапії опір розуміється як об'єкт роботи психотерапевта, мета якого –  розкриття і глибокий аналіз опору клієнта та застосування цього феномена для терапевтичного впливу і допомоги клієнту у вирішенні його глибинних проблем та конфліктів; в консультуванні опір розуміється як перешкода для здійснення цілей консультування, і завдання консультанта – ослаблення цього феномена.

Усі консультанти стикаються з клієнтами, які уникають психоло­гічної допомоги чи чинять опір: з тими, хто не знає, чого хоче, хто демонстративно відмовляється від допомоги; кого наперекір його волі змусили зустрітися з консультантом і він йде на це тільки заради третьої особи; хто відчуває, що його використовують; хто засмуче­ний; хто тільки й говорить про безпеку та недостатню повагу до своїх прав; хто відкрито чи приховано перешкоджає співпраці; хто ставить перед собою нереальні цілі, а потім використовує їх як виправдання своєї бездіяльності; хто безпідставно звинувачує інших, соціальні нор­ми чи суспільну систему, вважаючи їх джерелом власних проблем; хто не бажає налагоджувати стосунки з консультантом; хто не прикладає серйозних зусиль для зміни своєї поведінки; хто грає з консультантом в ігри; хто не торопиться прийняти відповідальність за самого себе; хто агресивний у стосунках з консультантом чи зловжи­ває його увагою [7; 8; 10].

Опір має такі характерні особливості: є специфічною захисною формою переносу; має несвідому природу, тобто не усвідомлюється клієнтом; має амбівалентну особливість, тобто проявляється в неоднозначному ставленні клієнта до консультацій, коли клієнт і хоче отримати допомогу, і чинить опір їй; виконує захисну функцію для особистості клієнта [8; 11].

Опір психологічній допомозі – це, безперечно, питання певного рівня: не всі клієнти чинять опір і не в кожного клієнта, що чинить опір спостерігаються такі види поведінки в досить різких (контраст­них) формах [3; 5; 8]. Навряд чи опір являється чимось незвичай­ним; визначена частина опору є в кожного клієнта. Клієнти приходять у тій чи іншій ситуації «озброєними» проти змін [8]. Опір може розгля­датися як дещо позитивне, і скоріш за все, як ознака життя та боротьби, ніж як ще одна форма патології [1; 8]. М.Потапова виокремлює в опорі наступні позитивні функції: слугує основою для діагностичних висновків і дозволяє консультанту робити прогнози щодо результату консультування, так як виявлення опору – це перший крок до використання його в терапевтичній роботі з клієнтом; є захисним механізмом, що допомагає адаптації клієнта до реальності у тих випадках, коли тривога чи інші негативні почуття клієнта занадто сильні та можуть заважати йому адаптуватися; сигнал до припинення консультування або призупинення консультантом інтервенцій, так як досягнутий певний рівень несвідомого, в якому існує безліч глибоких і неопрацьованих конфліктів, і до контакту на цьому рівні клієнт поки не готовий[11, с.268].

Між уникненням і опором можна знайти відмінності, хоча прин­ципи звернення в основному одні й ті ж [4]. У більшості ви­падків, клієнти, які уникають допомоги – це ті, які не хочуть йти на першу зустріч; звернення до консультанта – це не їхня ініціатива. Вони приходять лише тому, що їх у тій чи іншій ситуації змусили до цього. Консуль­тант може передбачити, що йому прийдеться зіткнутися з великою кількістю подібних клієнтів у ситуаціях, коли клієнтів заставляють зустрітися з консультантом (наприклад, у школах, де в якості «пока­рання» за конфлікт із вчителем учням «рекомендують» звернутися до психолога), чи коли деякі нагороди можуть бути отримані тільки піс­ля консультації з психологом (наприклад, коли консультування явля­ється умовою отримання роботи, візит до консультанта є тією ціною, що повинна бути заплачена). Таких клієнтів можна знайти в школах, у виправних закладах, в сімейній консультації (особливо, якщо вона підпорядкована судовому процесу), в агентствах із працевлаштування та інших соціальних інститутах [5].

Якщо клієнт прийшов недобровільно, не потрібно вважати, що він стане ухилятися, хоча, як свідчать факти, це відбувається у більшості випадків. Однак, навіть якщо початкове небажання подолане, можна очікувати, що, як і у випадку добровільних клієнтів (ті, які самостійно прийшли на психологічне консультування), проявиться деяка частина опору [4]. Той факт, що клієнт прийшов самостійно, сам по собі ще не означає, що він з усім серцем готовий приймати участь у терапев­тичному процесі. Наприклад, клієнт може із зацікавленістю дос­ліджувати проблемну ситуацію, ставити перед собою деякі цілі та співпрацювати з консультантом у розробці програми їх досягнення, а потім почати опиратися її виконанню – або починає її виконувати, але з проявом байдужості до її результату [4; 5; 10].

Для того, щоб можна було б працювати з уникненням чи опором, корисно спочатку зрозуміти деякі загальні причини, що обумовлюють їх. Існує наступна класифікація ознак опору [11]:

-  негативні способи прояву опору, які клієнт демонструє в своїй поведінці та серед яких виокремлюються: критика і вираз клієнтом невдоволення результатами консультування; неуважність клієнта, нерозуміння слів консультанта, інертність, сильно виражена відсутність інтересу до процесу; запізнення та пропуски клієнтом консультацій; активні інтелектуалізації з вживанням безлічі спеціальної термінології, висловлювання свого негативного ставлення до психології взагалі; висунення нерозумних вимог до консультанта; скептицизм у відношенні до запропонованих консультантом інтерпретацій, до результатів консультування в цілому; схильність до постійних суперечок з консультантом; відмова від бесіди, відмова від зустрічі;

-  нейтральні способи поведінки клієнта, серед яких можна виокремити: однозначну згоду з будь-яким висловлюванням консультанта; емоційне «виключення» з бесіди; недоречний гумор, сміх, жарти; зайве прагнення та готовність допомогти консультанту; тривалі та непродуктивні бесіди на філософські теми, розмова «ні про що» протягом усієї зустрічі; зайва балакучість або, навпаки, постійне мовчання; відсутність робочого настрою під час зустрічі; вимоги понаднормового часу для зустрічей, затягування зустрічей; інтерес до особистого життя консультанта.

 Клієнти, які уникають отримання психологічної допомоги чи чи­нять опір, на думку Дж.Ігана,  можуть бути таких типів [5]:

-                     ті,  хто не бачать причин для звернення до консультанта;

-                     ті, хто обурені участю третьої особи (батьків, учителів) і це обу­рення зміщують (переносять) на консультанта;

-                     ті, хто боїться невідомого. Вони не знають, що представляє со­бою консультування чи мають помилкове уявлення про нього;

-                     ті, хто не знає, як ефективно приймати участь у консультуванні – тобто, як бути «гарним» клієнтом;

-                     ті, хто в минулому боровся із системою, хто «розкачує човен». Вони стають клієнтами, як правило, без власного бажання;

-                     ті, хто вважає цілі консультування чи системи допомоги вза­галі «контрастними» до своїх власних цілей. Наприклад, ціль кон­сультування в службі соціальної допомоги може полягати в тому, щоб клієнт здобув фінансову незалежність, у той же час як деяких клієнтів задовольняє їх сьогоднішній стан;

-                     ті, хто має негативні установки до служб допомоги та підозріле ставлення до консультантів. Про консультантів вони відгу­куються, використовуючи прізвища. Причиною цього може бути попередній негативний досвід отримання психологічної допомоги;

-                     ті, хто розцінює прихід до консультанта як визнання своєї слаб­кості, неуспіху чи невідповідності. Їм здається, що звер­таючись за допомогою, вони втратять свій імідж. Опираючись процесу, вони оберігають свою самооцінку;

-                     ті, кому здається, що консультування – це процес, за допомо­гою якого на них впливають проти їхньої волі. Вони відчу­вають, що їхні права принижуються;

-                     ті, що вважають, що консультанти не запропонують їм стати повноправними учасниками у прийнятті рішень, що можуть вплинути на їхнє життя та на очікування змін, а також на рі­шення відносно процедур, які повинні використовуватися у терапевтичному процесі;

-                     ті, що вважають потребу в особистій силі (впевненості) та здо­бувають її засобом опору «власній» фігурі. Наприклад: «Я можу бути в певній ситуації безсилим, але я все ще володію силою, опиратися»;

-                     ті, хто перевіряє рівень підтримки та компетентності консуль­танта;

-                     ті, кому не подобаються їхні консультанти, однак не обгово­рюють цього з ними;

-                     ті, хто не бачить ніякої нагороди (підтримки) за зміни;

-                     ті, хто в процесі консультування усвідомлює, що ціна змін пове­дінки більше тієї, на яку вони розраховували;

-                     ті, хто залишається амбівалентним у відношенні змін;

-                     ті, чиє уявлення про ступінь бажаних змін відрізняється від дум­ки консультанта.

Це не повний список. Більшість соціально-психологічних змін, такі як стать, переконання, раса, релігія, соціальний рівень, вихо­вання, культурні та субкультурні штампи і тому подібне відіграють свою роль в опорі [5; 6; 7]. Наприклад, чоловік може підсвідомо противитися прийняттю допомоги від жінки, і навпаки [5].

М.Потапова зазначає, що опір виникає як реакція клієнта на відчуття психологічної небезпеки, джерелом якої може бути сам консультант, тема бесіди, запропонована вправа,  завдання або яка-небудь ситуація, що виникла всередині консультативного простору. Автор виокремлює внутрішні та зовнішні джерела виникнення опору [11]:

-  внутрішні, які формують опір клієнта як реакцію, що виникає зі структури самої особистості, зокрема з таких її проявів, як: схильність до прояву тривожності як захисного механізму, що оберігає індивіда від хворобливого аналізу елементів поведінки або структури особистості;  страх перед проявом себе і своїх якостей, утворений на минулому негативному досвіді такого прояву; використання особистістю свого «фасаду», тобто висунення клієнтом раціональних, зовнішніх причин, що пояснюють його поведінку, проблеми, конфлікти, невдачі; «тривожне передбачення», коли клієнт стривожений і наляканий думкою про те, що вербалізація його негативних почуттів і думок може призвести до непоправних наслідків, наприклад до їх здійснення;

-  зовнішні, які детермінують прояв опору як реакції особистості на загрозу з боку зовнішніх об'єктів, а саме: поведінки консультанта, використовуваних ним технік, інтерпретацій; ситуації консультування в цілому тощо; внутрішню неготовність клієнта до того, що пропонує консультант; загального фізичного та психічного самопочуття, серйозних хвороб, втоми клієнта; психотичних реакцій, тобто джерелом опору є психоз, і від нього залежить і характер опору.

Багато консультантів, особливо початківці-психологи, не усві­домлюють наскільки часто зустрічається опір. Ця «зустріч» може бути дуже неочікуваною та не завжди приємною. Наприклад, вони ніяковіють, впадають у паніку, нервують, починають звинувачувати, ображатися, відчувають злість і пригніченість. Під впливом цих по­чуттів їх дії у процесі психотерапевтичної взаємодії можуть бути не терапевтичними. Дж.Іган з цього приводу наводить такі приклади [5]: вони беруть провину на себе та пробують заспокоїти клієнта; вони стають роздратованими й агресивними, демонструючи це вербально чи невербально; вони нічого не застосовують і надіються, що опір з часом пройде; вони знижують рівень своїх очікувань відносно терапевтич­ного процесу та байдуже приймають участь в ньому; вони стараються бути привітними та більш прийнятними, споді­ваючись перемогти клієнта з допомогою любові; вони звинувачують клієнта та починають відкриту боротьбу за владу; вони дозволяють клієнту використовувати себе в корисних ці­лях; вони знижують рівень своїх очікувань відносно того, що мож­на досягнути з допомогою консультування; вони передають клієнту керівництво процесом; вони здаються та завершують консультування.

У більшості випадків, коли консультанти зустрічаються з опором, вони переживають стрес, а деякі схильні до дисфункціональних реак­цій «боротьби чи втечі». Джерелом стресу може бути не тільки пове­дінка клієнта; стрес може проходити також через установки поразки консультанта та передбачень у процесі консультування [5].

У науковій літературі підходів щодо роботи з уникненням і опо­ром є досить багато. Першою спробою справитися з опором був гіп­ноз. З.Фрейд у роботі з опором використовував інтерпретацію, В.Райх вважав, що його можна подолати з допомогою методик прямого тілес­ного впливу, С.Гроф впровадив холотропне дихання, Ф.Перлз заставляв «перебільшувати» - ампліфікувати, а М.Еріксон вдавався до наведення трансу [2,с.143]. Мета роботи з опором в гуманістичному напрямі полягає в такій перебудові структури «Я», яка надає струк­турі особистості гнучкості, відкритості до реального життєвого дос­віду та новому надбанню істинного «Я» [9].

Дж.Котлер виокремлює наступні важливі моменти, які потрібно вра­ховувати психологу-практику в роботі з опором [7]: збереження внутрішнього спокою; прояв винахідливості та гнучкості; виявлення прихованої за опором інформації; розпізнавання «пасток», які заважають прогресу, та їх уникнення; турботливе ставлення до клієнта, не дивлячись на його поведінку; інтерпретація того, що відбувається, щоб клієнт зміг побачити при­хований смисл опору; переконування клієнта в тому, що це нормальна реакція з урахуван­ням обставин, що склалися; врахування власної ролі у виникненні кризової ситуації та прийняття відповідальності за її нормалізацію.

Ослаблення  (зниження) опору – є основним завданням психолога-практика з цим феноменом. Також існує ряд універсальних способів роботи з опором клієнта.

 М.Потапова зосереджує свою увагу на таких [11,с.270]:

-                     усвідомлення причин опору клієнта, тобто консультант повинен вміти усвідомлювати можливі зовнішні причини опору клієнта, які можуть бути викликані методами та діями самого консультанта;

-                     нехтування проявом опору, тобто консультант зауважує наявність у клієнта опору, але в першу чергу оцінює рівень цього опору і, ігноруючи симптоми, залишається уважним відносно його динаміки, а також намагається визначити, як функціонує система захисту клієнта;

-                      зменшення емоційного впливу бесіди через зміну акцентів на раціональному рівні діалогу, наприклад аналіз результатів тестів;

-                     зниження темпу консультативного процесу за допомогою зміни його невербальних складових, нейтральних супутніх справ;

-                      гумор, жарт, але це необхідно робити обережно і використовувати нейтральні теми, щоб не посилити опір у клієнта, так як недоречний жарт може «зачепити» клієнта, показати його в своїх очах в невигідному світлі тощо;

-                     підтримка та вираження прийняття;

-                     тимчасове переключення клієнта від болючої теми з наступним поверненням до її обговорення;

-                     відображення консультантом почуттів клієнта, які були викликані його опором, наприклад почуття провини, і цей метод підходить для роботи на ранніх стадіях консультування;

-                     прямі маніпуляції, що застосовуються консультантом в ситуації, коли клієнт усвідомлює свій опір, за умови добре налагодженого контакту між консультантом і клієнтом (на більш пізніх етапах терапевтичного процесу);

-                     інтерпретація опору, що застосовується також на пізніх стадіях консультування і передбачає пряме пояснення консультантом факту та причин опору клієнта. Метою інтерпретації опору є прийняття клієнтом свого опору та вироблення толерантності до впливів консультанта;

-                     направлення до іншого фахівця, якщо консультант не відчуває особистої готовності до роботи з таким глибоким особистісним рівнем клієнта.

Висновки та перспективи подальших розвідок. Таким чином, опір – це імпульсивна дія, спрямована на захист звичної ідентичності й знайомого світу від того, що сприймається як загроза. У терапевтичній роботі з клієнтом, що спрямована на глибокі особистісні зміни, опір – це способи, з до­помогою яких клієнт уникає стану істинної суб’єктивної присутності – відкритості й експресивності. Опір проявляється в тому, що клієнт опирається зануренню в глибинну роботу [9]. Різноманітні підходи до консультування та психотерапії визначають причини опору, які осно­вані на конкретній теорії. Важливим професійним умінням психолога-консультанта будь-якої теоретичної школи є його вміння розпізнавати та правильно управляти опором клієнта. Ефективні консультанти ніколи не осуджують опір і ніколи не дивуються при зустрічі з ним. Ослаблення опору – одне з основних завдань психолога у процесі надання психологічної допомоги, так як від рівня опору клієнта залежить результативність всієї консультативної взаємодії, тому консультант повинен вміти ефективно працювати з цим феноменом. У кожного консультанта в процесі своєї практики виробляються індивідуальні техніки і способи роботи з опором клієнта. Будь-який клієнт унікальний, і консультант повинен вміти бути гнучким і лабільним, щоб використовувати широкий спектр технологічного інструментарію для роботи з опором. Феномен опору в наданні психологічної допомоги вимагає комплексного дослідження різними теоретичними напрямами консультування та терапії.

Література:

1. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості / Бондаренко О.Ф – Харків: Фоліо, 1996. – 237 с.
2. Васьківська С.В. Основи психологічного консультування: навчальний посібник / Васьківська С.В. – К.: Четверта хвиля, 2004. – 256с.
3. Елизаров А.Н.  Основы индивидуального и семейного психологического консультирования: [учебное пособие] / Елизаров А.Н. –  М.: «Ось-89», 2003. – 336 с.
4. Елизаров А.Н. Введение в психологическое консультирование: [учебное пособие] / Елизаров А.Н. – СПб.: Издательство «Питер», 2002. – 656 с.
5. Иган Дж. Уклоняющиеся и сопротивляющиеся клиенты / Журнал практической психологии и психоанализа / Дж.Иган. – 2003. - №3 / Режим доступа: http://www.psychol.ru/
6. Кораблина Е.П. Психологическая помощь как профессиональная деятельность практического психолога: психологические проблемы самореализации личности / [под ред. Г.С. Никифорова, Л.А. Коростылёвой]. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. – 432с.
7. Коттлер Дж. Психотерапевтическое консультирование / Коттлер Дж, Браун Р. – СПб: 2001. – 464с.
8. Кочюнас Р.Б. Основы психологического консультирования / Кочюнас Р.Б.: [пер. с лит.] – М.: Академический проект, 1999. – 239 с.
9. Олифирович Н.И.  Индивидуальное психологическое консультирование: Те­ория и практика / Н.И. Олифирович.—Мн.: Тесей, 2005.— 264 с.
10. Панок В.Г.  Психоконсультативні стратегії діяльності практичного психолога системи освіти: навч.-метод. посібник / В.Г.Панок, Я.В.Чаплак, Д.Д.Романовська; за наук. редакцією В.Г.Панка. – Чернівці: Чернівецький національний університет, 2010. – 232с.
11. Потапова М.Г. Психологическое консультирование: сборник практических техник, заданий, упражнений / М.Г.Потапова. – Астрахань, 2009. – 302 с.
12. Соловьева С.Л. Психологическое консультирование. Справочник практического психолога / С.Л. Соловьёва // Режим доступа: http://www.koob.ru/solovyova/p_counseling

АНОТАЦІЯ

У статті аналізуються поняття «уникнення» та «опір» в процесі психоконсультування та психотерапії, типи клієнтів, які схильні чинити опір під час отримання психологічної допомоги. Розглядаються основні стратегічні підходи в роботі з опором клієнта щодо його ефективного ослаблення (зниження).

АННОТАЦИЯ

В статье анализируются понятия «избегание» и «сопротивление» в процессе психоконсультирования и психотерапии, типы клиентов,  склонных к сопротивлению при получении психологической помощи. Рассматриваются основные стратегические подходы в работе с сопротивлением клиента по его эффективному снижению.

SUMMARY

This article analyzes the concept of "avoidance" and "resistance" in the psychology consultation and psychotherapy, types of customers, who tend to resist when receiving psychological help. The main strategic approaches in dealing with customer resistance to its effective attenuation (reduction).