(СТАТЬЯ НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ)

Чаплак Я.В. 

ПРО ВЗАЄМОДІЮ ПСИХОКОНСУЛЬТУВАННЯ З ІНШИМИ ВИДАМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ

Постановка проблеми.У сьогоднішньому світі, який характеризується швидкими змінами, неочікуваними ситуаціями, катаклізмами, у значній мірі виникає потреба у підтримці й допомозі особистості. Відомо, що діяльність спеціалістів у сфері психології, педагогіки, соціальної роботи і медицини часто об’єднується загальною назвою «діяльність, спрямована на допомогу» на основі того, що незалежно від характерних особливостей, рівня і ступеня впливу, способів і засобів, усі ці види професійної діяльності мають загальну мету, яка полягає у допомозі, навчанні й лікуванні людей у визначені періоди і в різноманітних кризових ситуаціях їхнього життя. Безперечно, що у всіх видах цієї допомоги знаходиться психологічний аспект – вона так чи інакше здійснюється у процесі спілкування і взаємодії особистості, яка допомагає, і того, кому ця допомога надається [4].

Робота практичного психолога, являється різновидом діяльності, спрямованої на допомогу та має свою специфіку. Власне психологічна допомога спрямована на підтримку особистості в процесі її розвитку, становлення і росту, яка здійснюється спеціальними психологічними методами (способами). Ці методи стимулюють прояв здатності кожної людини піклуватися про себе, розкривати і реалізовувати свої внутрішні потенціали, розв’язувати поставленні життям завдання [7,с.11-12].

На думку О.Бондаренка, методи і форми роботи видів надання психологічної допомоги особистості  запозичені із суміжних галузей: соціології (масові опитування, глибинні інтерв’ю), психіатрії (практично весь (у тому числі елементи гіпнозу) багатющий арсенал терапевтичних технік) та релігії (пасторські наставлення) [4,с.14]. Тому, між певними видами психологічної допомоги досить важко віднайти чіткі межі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретико-методологічну базу досліджень про види психологічної допомоги становлять праці таких вітчизняних та зарубіжних науковців як Г.Абрамова, А.Айві, Ю.Альошина, О.Бондаренко, С.Васьківська, С.Гледдінг, П.Горностай,  Г.Колєсникова, Дж.Котлер, Б.Карвасарський, Р.Кочюнас, В.Макаров, В.Панок та ін.; Ттеоретичні та методичні положення психологічної науки з проблеми визначення границь між видами психологічної допомоги (О.Бондаренко, С.Васьківська,  С.Гледдінга, Р.Нельсон-Джоунс, В.Слабінський, Е.Шостром та ін.).

Мета статті. Теоретико-методологічний аналіз взаємодії психоконсультування з іншими видами психологічної допомоги (за Г.Абрамовою).

Виклад основного теоретичного матеріалу. Г.Абрамова виділяє основні види психологічної допомоги: психологічна діагностика, психологічна корекція, психологічне консультування, психологічна терапія [1]. Таким чином, психологічна допомога може включати в себе: психодіагностику (повідомлення клієнту об’єктивної психологічної інформації, відповідальність за достовірність і форму повідомлення несе психолог), психологічну корекцію (організований вплив на клієнта з метою змін показників його активності та відповідності з віковою нормою психічного розвитку; розробляється індивідуальна програма), психологічне консультування (допомога для психічно нормальних людей у досягненні ними цілей особистісного розвитку) і психотерапію (активний вплив терапевта на особистість клієнта з метою відновлення чи реконструкції психічної реальності особистості)[15].

Консультування виступає в ролі основи діяльнісного компоненту тому, що інформаційні завдання, питання формування знань про суспільство, відносини в групах, виховання захищеності, розвиток здатності особи до самодопомоги, вирішується в основному за допомогою психорозвивальних, психорегуляційних, психокорекційних, психодіагностичних та психотерапевтичних методів і прийомів [5].

У психологічному консультуванні використовуються методи такого виду надання психологічної допомоги як психодіагностика. На думку Г.Колєснікової: «…психодіагностика необхідна для постановки більш точного діагнозу; для оцінки індивідуальних особливостей клієнта; коли застосовується новий метод; тестування саме по собі має психотерапевтичне значення (встановлення контакту, зняття напруги, почуття значимості); результати тестування корисні для спостереження динаміки стану клієнта й оцінки результатів»[8,с.81-82]. Психодіагностика спрямована на всебічний аналіз особистості з метоювирішення практичних завдань виявлення і подолання недоліків у її розвитку, підвищення рівня навчальної або професійної діяльності, забезпечення гармонійного піднесення здібностей та моральних якостей. Цей вид надання психологічної допомоги забезпечує збирання інформації про особливості людської психіки [17]. Сучасна психологічна діагностика визначається як психологічна дисципліна, яка розробляє методи виявлення та вивчення індивідуально-психологічних, індивідуально-фізіологічних властивостей особистості. Вона є галуззю також психологічної практики, що охоплює роботу психолога з виявлення різноманітних якостей, психічних і психофізіологічних властивостей та рис особистості [6; 16]. Таким чином, психодіагностика – це надання психологічної допомоги клієнтові шляхом повідомлення йому об’єктивної психологічної інформації.

Слово «корекція» має первинне значення – виправлення. Тому здійснення психологічної корекції опирається на визначене розуміння «норми і патології», яке залежить від тих чи інших теоретичних уявлень і практичних завдань (наприклад, у випадку асоціативної поведінки). Існує визначення психологічної корекції як спрямованого психологічного впливу на певні психологічні структури з метою забезпечення повноцінного розвитку і функціонування індивіда [17,с.412]. При цьому потрібно зазначити, що психологічна корекція може реалізовуватися в різноманітних галузях людської практики: медицині, педагогіці, соціальній роботі, де вирішуються і профілактичні завдання. Психопрофілактика розглядається як однин із різновидів психологічної допомоги і спрямована на попередження психічних захворювань, реабілітацію психічно хворих, а також на збереження, покращення і закріплення психічного здоров’я. В останньому аспекті часто використовується поняття «психогігієна». Щодо висвітлення цілей і завдань психопрофілактики і психогігієни існують різноманітні погляди[17,с.417]. У загальному ж до видів психопрофілактичної і психогігієнічної роботи можуть бути віднесені і консультування, і корекція, і психотерапія[5; 16].

На сучасному етапі існують відмінності в розумінні психотерапії, які залежать від теоретичних наукових установок і практичних підходів. Термін «психотерапія» не являється суто медичним поняттям, так як існує філософська і психологічна модель психотерапії, яка будується на трактуванні первинного значення цього слова –  «зцілення душею»[17,с.447]. У цьому значенні мета психотерапії полягає не у виліковуванні від «психічних розладів», а в допомозі у процесі становлення і рості особистості. У розумінні психотерапії існує і загальне визнання того, що це особливий вид професійної діяльності, побудований на міжособистісній взаємодії і впливі психологічними засобами при наданні допомоги у вирішенні проблем і труднощів психічного характеру, що вимагає спеціальної підготовки спеціаліста[8,с.14].

У професійному середовищі спеціалістів психологічної допомоги найбільше розповсюдження отримали терміни «психологічне консультування» і «психотерапія». Дискусія про відмінності цих термінів особливо гостро розгорнулася у західних країнах в 1970-рр. (у вітчизняній психології у 1990-х рр.) і, в більшості випадків, викликана юридичними аспектами консультативної практики[5; 15].

Так як раніше психотерапія являлася лише лікувальною спеціальністю, нею за законом могла займатися тільки особа, яка має вищу медичну освіту. В той же час психологи не тільки хотіли, могли й успішно працювали у сфері психотерапії, але й були підготовлені для подібної практики краще лікарів, особливо у західних методах психотерапії (групової психотерапії, сімейної терапії, психодинамічної терапії). Поява таких термінів, як «психологічна корекція», «нелікувальна психотерапія», «психологічна терапія», «неклінічна психотерапія» була спробою обійти вказане законодавче обмеження. Більшість спеціалістів указують на неможливість проведення чіткої границі між цими термінами і навіть пропонують використовувати їх як синоніми.

Психологічне консультування, психологічна корекція і психотерапія — це різні рівні психологічної допомоги. Вони тісно поєднані і багато в чому безпосередньо переплітаються. Разом з тим є певні відмінності, пов'язані з межами й обсягом втручання, що дає нам змогу зробити поділ цих сфер діяльності. Частина фахівців вважають такі поняття як «психологічне консультування» та «психотерапія» синонімами. Так, А.Айві пропонує всіх фахівців в галузях психотерапії та консультування називати терапевтами. Автор аргументує це тим, що характер роботи та особистісно-професійна підготовка цих фахівців мають багато спільного[2].

Так, відомий спеціаліст у цій сфері Нельсон-Джоунс розглядає психологічне консультування як психологічний процес, орієнтований на профілактику та розвиток. Він виділяє в консультуванні цілі, пов’язані з корекцією (наприклад, подолання тривоги чи страху) і з розвитком (наприклад, розвиток комунікативних навиків). На його погляд, консультування переважно є корекційним, це забезпечує виконання профілактичних функцій. Розвиток пов’язаний з вирішенням завдань індивіда на різноманітних етапах життя (професійне самовизначення, відокремлення від батьків, початок самостійного життя, створення сім’ї, реалізація власних можливостей, розкриття ресурсів та інше). Велике значення приділяється підвищенню особистої відповідальності за власне життя. Кінцева мета консультування – навчити клієнтів надавати допомогу самим собі, стати для самих себе консультантами. Нельсон-Джоунс вбачає відмінності між психотерапією та психологічним консультуванням в тому, що психотерапія робить акцент на особистісних змінах, а консультування – на допомозі людині в кращому використанні власних ресурсів та покращенні якості життя. У відмінності від психотерапії більша частина інформації, отриманої від консультування, проявляється у свідомості клієнта в інтервалах між заняттями (сесіями), а також в періоди, коли клієнти пробують допомогти собі самі після закінчення консультування[13].

О.Бондаренко розглядає співвідношення цих рівнів за наступними параметрами [4]: проблематика, об'єкт і предмет діяльності, зміст діяльності, методи і психологічні парадигми допомоги, мета і результати.

Відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає у відмовленні від концепції хвороби й орієнтованість на психічно здорову особистість, частіше на її сьогодення і майбутнє. Психокорекція призначена як для здорових людей, у яких є проблеми, так і для людей, які перебувають у стані "ще не хворих, але вже не здорових", – на думку А.Співаковської [19], тобто людей з дезадаптованою поведінкою та невротичним реагуванням, що формується. Людей, які потребують консультативної чи корекційної допомоги, називають клієнтами. Клієнт — це нормальна, фізично та психічно здорова людина, у житті якої виникли проблеми психологічного чи поведінкового характеру, яка не здатна вирішити їх самостійно і тому потребує сторонньої допомоги [14]. Людей, які звертаються до психотерапевта, традиційно називають пацієнтами, оскільки психотерапія історично тісно зв'язана з психіатрією; серед психотерапевтів досить часто зустрічаються і психіатри, що одержали спеціальну підготовку[16].

Як зазначає А.Співаковська, пацієнти психотерапевта — невротики. Невротик відрізняється від нормальної людини тим, що хоча він і усвідомлює реальність, але ніяк не може бути щасливим, тому що не приймає її (свою зовнішність, свій характер, оточуючих людей, навколишню дійсність). Таким чином, перефразовуючи психотерапевта автора, можна визначити психотерапію як метод лікування, а психологічне консультування та психокорекцію – як метод профілактики [19]. Тобто, існують погляди, відповідно до яких основна відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає в тому, що клієнт (здорова чи хвора людина, яка висвітлює проблеми екзистенційної кризи, міжособистісних конфліктів, сімейних труднощів чи професійного вибору) сприймається консультантом як дієздатний суб’єкт, який відповідальний за вирішення своєї проблеми. Така позиція є не зовсім виправданою. У психотерапії клієнт в більшості випадків також є дієздатним суб’єктом, а проблемі особистої відповідальності відводиться досить важлива роль і в процесі психотерапії.

Ю. Альошина вважає, що вже локус скарги клієнта може вказувати на те, якої – консультативної чи психотерапевтичної – допомоги він потребує. Якщо в людини, що звернулася по допомогу, екстернальний локус скарги (тобто він підкреслює негативну роль інших у виникненні власних життєвих труднощів), наприклад: "Моя дочка дуже нестримана, і тому ми постійно сваримось" чи: "Мій керівник робить мені зауваження без усякого приводу", — це клієнт психолога-консультанта. У ситуації, коли клієнта турбує власна нездатність контролювати та регулювати свій внутрішній стан, потреби та бажання (інтернальний локус скарги), і він говорить: "Я дуже запальна, не можу себе стримати, постійно кричу на дочку" чи "Не можу зрозуміти, що я роблю не так, що постійно одержую зауваження від начальника", — частіше це клієнти, що потребують і готові до прийняття психотерапевтичної допомоги[3].

Таким чином, якщо клієнтом уже пророблена певна робота з аналізу власних проблем і невдач і він сприймає самого себе відповідальним за те, що з ним відбувається — це дозволяє йому перейти до більш глибокого та відвертого самопізнання в процесі психотерапії.

Іншою відмінністю консультативної і психотерапевтичної допомоги є специфіка роботи зі скаргою. При психотерапевтичному впливі скарги як такі відіграють незначну роль, оскільки вже на початкових етапах роботи вони поглиблюються і переформульовуються. Крім цього, психотерапевт надає особливого значення аналізу глибинних пластів психіки, минулому досвіду клієнта, обговорює з ним його сни й асоціації, приводить до розуміння причин патогенних переживань і поведінки й у такий спосіб сприяє вирішенню особистісних проблем (Урсано P., Зонненберг С, ЛазарС) [11].

Е.Шостром і Л.Брамер, говорячи про співвідношення консультування та психотерапії, умовно поділяють їх за двома полюсами континуума. На одному робота професіонала торкається в основному ситуативних проблем, які розв’язуються на рівні свідомості й виникають у клінічно здорових індивідів. Тут знаходиться сфера консультування. На іншому полюсі – велике прагнення до глибинного аналізу проблем з орієнтацією на підсвідомі процеси, структурну перебудову особистості. Тут знаходиться сфера психотерапії. Сфера між полюсами належить діяльності, яку можна назвати як консультуванням, так і терапією[20].

М.Перре та У.Бауманн, розглядаючи співвідношення психологічного консультування і психотерапії, в якості відмінностей вказують на наступні: а) у психологічному консультуванні серед засобів впливу на першому місці знаходиться інформаційність (передача інформації людині, яка звернулася за допомогою); б) психологічне консультування в медицині виконує в основному функцію гігієни і профілактики; в) у межах консультування аналізуються варіанти рішень конкретної проблеми, але їх здійснює сама людина і не в межах консультування, а самостійно; г) у практиці консультування зміни відбуваються після закінчення самого консультування без супроводу спеціалістом, у психотерапії – сутністю є сам процес змін, який супроводжується спеціалістом[6].

Б.Карвасарський характеризує подібності й відмінності між психотерапією та психологічним консультуванням як видами психологічного втручання. Основні характеристики за Б.Карвасарським [17]:

1. Засоби впливу (методи): психотерапія і психологічне консультування використовують психологічні засоби впливу, однак в психологічному консультуванні інформування є ведучим прийомом.

2. Цілі: психотерапія і психологічне консультування мають своєю метою досягнення більш виразних позитивних змін в когнітивній, емоційній та поведінковій сферах у бік збільшення їх ефективності, психотерапія при цьому спрямована на досягнення значних особистісних змін, а консультування – на допомогу людині в кращому використанні власних ресурсів та покращенні якості життя.

3. Функції: психотерапія виконує функцію лікування і частково реабілітації, а психологічне консультування – профілактики і розвитку (природно, що мова йде про домінуючі спрямування психотерапії та психологічного консультування, так як у певних випадках ці функції можуть переплітатися).

4. Теоретична обумовленість: психотерапія і психологічне консультування мають в якості своєї наукової основи психологічні теорії.

5. Емпірична перевірка: психотерапія і психологічне консультування потребують вивчення ефективності впливів.

6. Професійні дії: психотерапія і психологічне консультування здійснюються спеціалістами в професійних межах.

7. Довготривалість впливів: психотерапія триває не менше 15-20 сеансів, психологічне консультування може обмежитися 1-5 сеансами.

8. Місце змін: у психотерапії зміни відбуваються безпосередньо в процесі терапії і являються сутністю психотерапевтичного процесу, в психологічному консультуванні аналізуються варіанти рішень конкретної проблеми, але рішення і зміни здійснюються людиною не в процесі консультування, а після його закінчення.

9. Рівень самостійності клієнта: у психотерапії процес змін супроводжується психотерапевтом, у психологічному консультуванні зміни здійснюються людиною самостійно без супроводу консультанта.

Г.Колєснікова вважає, що психологічне консультування відрізняється від інших видів психологічної допомоги тим, що клієнту відводиться більш активна роль. Якщо у процесі психокорекції й психотерапії більшу частину відповідальності бере на себе психолог, то у консультуванні основна психокорекційна робота проводиться самим клієнтом. І, відповідно, відповідальність за кінцевий результат також несе клієнт. Психолог відповідає за правильність своїх висновків і змісту проблеми та за професійну обумовленість рекомендацій щодо вирішення цієї проблеми[8].

Таким чином, основні види психологічної допомоги при наявності визначених, а іноді й спірних відмінностей мають і характерні для всіх них особливості. Їх загальною метою являється допомога та підтримка особистості в процесі її становлення та розвитку та при виникненні різноманітних проблем і критичних ситуацій. Надання цієї допомоги здійснюється спеціальними психологічними способами та методами у безпосередньому спілкуванні й взаємодії з людиною.

На думку В.Макарова, основна мета психотерапії – виховання гнучкості, уміння знаходити нові, ефективні стратегії поведінки; накопичувати і раціонально використовувати енергетичні ресурси; забезпечувати активність, ентузіазм, оптимізм; знаходити, зберігати і розвивати ресурсні стани. Психотерапія, в основному, займається не постановкою цілей, а засобами їх досягнення. Тому для багатьох психотерапія, в першу чергу – набір технологій для досягнення поставлених цілей[12]. Як зазначає В.Слабінський, наведене висловлювання більше характеризує цілі консультування, ніж клінічної лікувальної практики[18]. Хоча, на нашу думку, вищезазначене визначення В.Макарова є досить доречним у визначенні психологічної моделі терапії. Невипадково у самій психотерапії виділяють «шість моделей»: медичну, психологічну, соціальну, педагогічну, філософську і не диференційну[12].

Робота у медичній моделі: психотерапевт зайнятий лікуванням і профілактикою захворювань і розладів здоров’я. До цієї моделі відноситься класичне розуміння психотерапії як сфери медицини, як спеціальності, що практикується у лікувальному закладі спільно з лікарями інших спеціальностей[12].

Психотерапія в її психологічній моделі зайнята психологічними проблемами, порушеннями адаптації і, умовно кажучи, неуспішністю людини, групи, сім’ї. Тобто, такими порушеннями, які не досягають рівня виражених розладів здоров’я. За всіма ознаками, людину, яка звернулася за психологічною допомогою у межах цієї моделі, потрібно називати «клієнтом», а не використовувати медичний термін «пацієнт»[12]. Як ілюстрацію В.Слабінський у своїй праці наводить для прикладу висловлювання В.Польстер і М.Польстер, які описують перехід психотерапевтів від медичної до психологічної моделі: «Ми тільки «лікували людей» до тих пір, поки не стало зрозуміло, що «психічна хвороба» – це соціальний ярлик на людині. Пізніше з’явився термін «ріст». Сьогодні переважна частина людей приходять до пошуку кращих форм життя, в більшості випадків не думаючи про лікування, піклуючись про самовдосконалення й особистий розвиток»[18].

Психотерапія в педагогіці у нашій країні тільки починає розвиватися. Тут існує два основні напрями: терапевтична робота з особистостями педагогів, а також – з учнями та їх сім’ями[12]. Н.Пезешкіан зазначає, що «…іншому читачу може показатися дивним те, що ми розглядаємо проблеми виховання разом з проблемами партнерства, шлюбу і міжособистісних стосунків. Коли ми думали, чи допустиме взагалі таке об’єднання, наші роздуми майже з категоричною необхідністю приводили нас до думки про те, що потрібно розлучитися з обмежуючими уявленнями про виховання як вплив батьків на дітей. Ми дослідили основні принципи виховання у всіх формах міжособистісних взаємостосунків…»[18].

Психотерапія в її соціальній моделі спрямована на формування адаптивної поведінки людини у суспільстві, яке безперервно змінюється. Підходи і методи такої психотерапії можуть використовуватися в різноманітних соціальних групах: сім’ї, навчальному класі, трудовому колективі, релігійній общині, населеному пункті, регіоні, державі[12]. Завдання соціальної психотерапії – з допомогою психотерапевтичних впливів не тільки лікувати хворобу, здійснювати психогігієнічні та психопрофілактичні заходи, але й покращити соціальну поведінку індивіда. При цьому не робиться розмежування між «нормальними» людьми й представниками маргінальних груп: «психічно хворими», «злочинцями», «безробітними» і т.д. Більше того, представники кожного поважаючого себе методу сучасної психотерапії підкреслюють ефективність свого методу саме на прикладі з маргінальними клієнтами. У межах цієї моделі підкреслюється наявність тісного зв’язку між «соціальним», «медичним» (включаючи «психічне») здоров’ям суспільства[18]. Отже, соціальна терапія – це явище, яке можна розглядати на різних рівнях організації суспільства. Рівні соціальної організації будуть визначати цілі, завдання, можливості та методи, що використовуються в процесі соціально терапевтичного впливу на конкретний соціальний об’єкт.

Філософська модель психотерапії зайнята світоглядом особистості. Глибинна психотерапія рідко обходиться без аналізу міфології. Така робота часто приводить до формування нової ієрархії міфів і системи вірувань, що, в свою чергу, може змінити адаптивні можливості людини, вплинути на її почуття гармонії зі самою собою й оточуючим її світом[12; 18].

Із вищезазначених визначень моделей психотерапії В.Слабінський робить такий висновок, що психотерапія і психологічне консультування у більшості випадків застосовують одні й ті ж самі психологічні засоби впливу, використовують як наукову основу психологічні теорії, здійснюються не тільки в професійних межах, але й у спонтанній, любительській практиці («дикий психоаналіз», «кухонна терапія»  та ін.)[18].

Як консультування, так і корекція і психотерапія можуть здійснюватися у різноманітних формах: індивідуальній, груповій, самостійній, опосередкованій, крім цього, можуть бути використані  й спеціальні форми психологічної допомоги[7,с.15].

Безсумнівно, границі між психотерапією і консультуванням досить умовні, що не раз відзначалося різними авторами [5; 7; 9; 10]. Тобто, провести границі між двома цими видами психологічної допомоги дуже важко. Узагальнюючи існуючі погляди спеціалістів щодо відмінностей психологічного консультування і психотерапії, можна сказати, що перший контакт спеціаліста в галузі психологічного здоров’я (тобто психолога, психіатра, психотерапевта чи психоаналітика) і людини, яка звернулася за допомогою, завжди починається з консультування і, в залежності від мотивації й проблем, може призвести до короткотривалого пропрацювання окремої проблеми чи необмеженої в часі інтенсивної терапії. В більшості випадків, тривалість та інтенсивність (кількість сеансів у тиждень) психотерапії суттєво розширює її можливості у порівнянні з психологічним консультуванням. Неврози і більш суттєві психічні розлади, як правило, вимагають психотерапевтичного чи психоаналітичного втручання, а інколи й поєднання з психофармакологічним лікуванням у психіатра [11].

Хоча, найбільш авторитетна в Європейському союзі професійна організація, яка об’єднує у своїх лавах консультантів із різних наукових шкіл, – Європейська асоціація психотерапевтів офіційно використовує подвійний термін «психотерапія/консультування», аргументуючи це тим, що розмежування цих двох сфер психологічної допомоги – складне завдання тому, що в багатьох випадках професіоналу важко сказати, займається він психологічним консультуванням чи психотерапією. Як і в консультуванні, так і в психотерапії, як уже зазначалося, використовуються ті ж самі професійні навики; вимоги, які висуваються у консультуванні і психотерапії подібні. У двох випадках допомога клієнту побудована на взаємодії між консультантом (психотерапевтом) і клієнтом. Через труднощі розподілу цих двох видів надання психологічної допомоги деякі практики використовують поняття «психологічне консультування» і «психотерапія» як синоніми, аргументуючи свій погляд подібністю діяльності психотерапевта і психолога-консультанта [16; 18].

Висновки та перспективи подальших розвідок. Отже, психоконсультування досить тісно взаємодіє з іншими видами надання психологічної допомоги.  А розмежування між  такими видами психологічної допомоги як психоконсультування та психотерапія – досить складне завдання, і психологу буває досить складно сказати, чи він займається психотерапією, чи психологічним консультуванням. До розгляду цього питання потрібно підходити більш диференційовано, тобто, аналізувати ці види психологічної допомоги хоча б в залежності від їх теоретичного напряму. На наш погляд, вищеперераховані критерії відмінностей психоконсультування та психотерапії представляються досить умовними за виключенням вимог до підготовки фахівця (виключення можуть виникати в залежності від теоретичної школи) та визначення М,Перре та У.Бауманна, що у практиці консультування зміни відбуваються після закінчення самого консультування без супроводу спеціалістом, у психотерапії – сутністю є сам процес змін, який супроводжується спеціалістом  Воно демонструє аргументовану границю між психологічним консультуванням та психологічною моделлю терапії. Наприклад, психоконсультативна взаємодія буде мати таку структуру – етап перший «Початок роботи», етап другий «Збір інформації», етап третій «Стратегічний», етап четвертий «Завершальний» та етап п’ятий «Реалізація плану клієнтом» (у психоконсультуванні цей етап реалізується клієнтом самостійно. Це пояснюється специфікою цього виду психологічної допомоги – будь-яка психічно здорова людина здатна самостійно вирішити свої проблеми. Тобто, на основі реалізації попередніх чотирьох етапів, клієнт має оволодіти методологією вирішення проблеми. Здатність приймати правильне рішення – невід’ємна частина функціонування здорової особистості. Ми постійно стикаємося із ситуаціями, які вимагають ефективних навиків прийняття рішення. Більшість людських проблем виникають через те, що особистості не здатні приймати правильне рішення). А в психотерапевтичній взаємодії п’ятий етап реалізується в присутності та втручанні професіонала (психолога). Віднесення такої структури надання психологічної допомоги до психологічної моделі терапії можна аргументувати тим, що на п’ятому етапі робиться акцент на особистісних змінах[16]. Але й тут можуть бути виключення – наприклад, постконсультативний супровід психоконсультування може перерости, в певних випадках, у психологічну модель терапії.  Іноді, тільки в процесі зустрічі з клієнтом психолог-практик може зрозуміти, в якому режимі буде відбуватися їх взаємодія (в консультативному чи психотерапевтичному). У певних ситуаціях, психотерапевтичний процес може перетворитися суто на консультативну взаємодію та навпаки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамова Г.С. Введение в практическую психологію / Абрамова Г.С. – М.: Международная педагогическая академия, 1995. – 260 с.
2. Айві А. Цілеспрямоване інтерв'ювання і консультування: сприяння розвитку клієнта / А. Айві;  [пер. з англ.]. – К.: Сфера, 1998. – 342 с.
3. Алешина Ю.Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование / Алешина Ю.Е. – [2-е изд.]. – М.: Независимая фирма «Класс», 2000. – 208 с.
4. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості / Бондаренко О.Ф – Харків: Фоліо, 1996. – 237 с.
5. Васьківська С.В. Основи психологічного консультування: навчальний посібник / Васьківська С.В. – К.: Четверта хвиля, 2004. – 256с.
6. Глэддинг С. Психологическое консультирование / Глэддинг С. – [4-е изд.]. – СПб: Питер, 2002. – 736 с.
7. Искусство исцеления души / [Кораблина Е.П., Акиндинова И.А., Баканова А.А., Родина А.М.]. – Санкт-Петербург, 2001. – 320с.
8. Колесникова Г.И. Психологическое консультирование / Колесникова Г.И. – Ростов на Дону:  Феникс,  2006. – 284 с.
9. Кораблина Е.П. Психологическая помощь как профессиональная деятельность практического психолога: психологические проблемы самореализации личности / [под ред. Г.С. Никифорова, Л.А. Коростылёвой]. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. – 432с.
10. Коттлер Дж. Психотерапевтическое консультирование / Коттлер Дж, Браун Р. – СПб: 2001. – 464с.
11. Кочюнас Р.Б. Основы психологического консультирования / Кочюнас Р.Б.: [пер. с лит.] – М.: Академический проект, 1999. – 239 с.
12. Макаров В. В. Избранные лекции по психотерапии. -- М.: Академический проект, Екатеринбург: Деловая книга, 1999. - 416 с.
13. Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования / Нельсон-Джоунс Р. – СПб.: Издательство «Питер», 2000. – 464с.
14. Основи практичної психології / Підручник. – 3-тє вид., стереотип. [В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін.] – К.: Либідь, 2006. – 536 с.
15. Панок В. Психоконсультативні стратегії діяльності практичного психолога системи освіти/ В.Панок, Я.Чаплак, Д.Романовська http://yanchaplak.com/ua/knyhy/25-psykhokonsultatyvni-stratehii
16. Панок В.Г. Психологічне консультування: теорія та практика: навч.-метод. посібник / В.Г.Панок, І.М. Зварич, Я.В. Чаплак, О.М.Чернописький – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 272 с.
17. Психотерапевтическая энциклопедия / [под общей редакцией Б. Д. Карвасарского]. – СПб: Питер Ком, 1999. – 752 с.
18. Слабинский В. Психологическое консультирование / Слабинский В. – Владивосток, - 2003. – 202с.
19. Спиваковская А.С. Психотерапия: игра, детство, сім’я / Спиваковская А.С. – М: ЭКСМО-Пресс, 2000. – Т.2. − 264 с.
20. Шостром Э. Терапевтическая психология / Э. Шостром, Л. Браммер;  [пер. с англ. В. Абабкова, В. Гаврилова]. –СПб.: Сова; М.: Изд-во Эксмо, 2002. – 624 с.